Антон Швець

Я дуже багато читав в дитинстві. Починав з товстінних дитячих енциклопедій. Непогані були, до речі. Потім почав читати усе, до чого добрався, починаючи від Біблії. І кількість книг нескінченно зростала з тих пір.

Але коли я пишу свої матеріали чи готую аналітику, я завжди перевіряю дані. Не можу покладатися на вже наявне знання. Дані можуть бути застарілими. Ти можеш щось переплутати чи забути. Ти міг прийняти чужу думку за свою. Я не вірю своїй пам’яті, я все перевіряю.

Моя освітня спеціалізація - автоматизація виробництв. І це непогано пояснює мій підхід до багатьох справ.

Моя перша робота була на заводі “Топаз” – а точніше на конструкторському бюро при ньому – інженером-конструктором третьої категорії. Моїм завданням мала бути модернізація “Кольчуг”, “Мандатів” та інших зразків військової техніки. Плюс переведення усієї радянської аналоговщини на цифрову електроніку. Але фактично я працював інженером-програмістом. Програмував на Асемблері контролери.

Але потім пан Саламатін, громадянин Росії та екс-міністр оборони в рамках загального розвалу української оборонки – чи з власною падлючності – почав гробити завод. Це була дика ситуація, бо керівництво заводу було ще тими чортами та теж вважало, що якщо підприємство є платником податків №1 у Куйбишевському районі Донецьку, то їм нічого не буде. Тим більш, що свої ж, донецьки, до влади прийшли! А тут Саламатін їх давить, а Віктор Фьодорич нічого не робить. От, завод почав падати, два-три місяці не платили зарплатню. Я розумів, що усе це не завершиться. Коли я зрозумів, що заводу вили, я подав заяву – мовляв, хлопці, сорі, це рейдерська атака, дякувати Віктору Фьодричу, вас все одно вб’ють – це принципова позиція Росії. І я пішов. Благо, вже на той момент в мене було безліч підробіток – від створення сайтів до дизайну. Бо на заводі, як на держпідприємстві, зарплатня була 2500 гривень – і це десь на 2011 рік.

Вже у 2013 я познайомився із Щедріним та Нойнецем, які створювали сайт “Петро і Мазепа” та покликали мене туди працювати. Писав репортажі з Донецьку, а Нойнець мені телефонував та переконував виїжджати, бо ж мені голову відріжуть. А потім в мене народилася дитина. А це вже квітень–травень 2014, вже війна повним ходом. 

2 травня, народ звіріє – “Геноцид, такий-то рот, кожаний м’яч!”. Шукають коректировщиків, хапають велосипедистів, довкола відбувається якийсь довбаний треш. Тут я вже якось інакше сприймаю аргументи Нойнеця та розумію, що можу догратися. Бросаю все та їду в Київ – спершу сам, пізніше виводжу родину. Досі знімаю ту саму квартиру.

Коли тільки починався “Петро і Мазепа”, я консультував щодо донбаських проблем зсередини. Бо я ж знав усих тих тварин на кшталт Паші Губарєва. Але я тоді оцінював ситуації приблизно з тієї точки зору, як її бачив Ринат Леонідич – просто аналізував дії його оточення і вважав, що справа піде так, як вони її розпланували. Але я зрештою помилився, бо не уявляв, що Росія поведе себе настільки довбануто.

Отже, пишу я статті спершу з Донецька, потім з Києва. Потім стаю арт-директором “ПіМ”. Потім писав новини, потім дайджести “Дивись періскопом”. А це величезна праця, що вимагає щоденно пропускати через себе великий потік новин. Я був готовий, але праця в такому режимі впродовж півроку добре підвищила мою кваліфікацію щодо обробки інформації. Як увійшов в той режим, так досі з нього й не вийду.

Коли мене це все остаточно вимотало, я спробував створити власне ливарне виробництво. Мені там подобалася виробнича частина, а от реалізаторська виявилася настільки пов’язаною із рєшаловом та відкатами, що просто не дало нормально працювати. Пішов у консалтінг.

Якщо ти живеш в потоці новин, і твоя компетентність відома, то усі люди, що займаються бізнесом, просто йдуть до тебе “поясни, що відбувається, чому нас усі так бачать”. І ти їм усе пояснюєш. І тобі за це дають гроші.

Політикою я зайнявся, по суті, вже у Києві. Власне саме тому, що почав жити в цьому потоці інсайдів, новин та консультацій.

Я пішов в політику, бо діватися не було куди. Я ж просто на власній шкурі відчув усі сенси фрази “якщо ти не займаєшся політикою, політика займеться тобою”. Банальщина, знаю, але у 2014 році я все це зрозумів дуже особистим чином. Я більше не хочу бігти. А якщо ти не хочеш бігти, ти мусиш укріплюватися та окопуватися. Доносити до людей свою ідеологію, перевіряти її. Це і є заняття політикою.

Профіль у Facebook