Про проблеми нашої освіти

Коли не існувало книг, коли доступ до них був обмежений, коли доводилось витрачати багато часу на пошук необхідної інформації в книгах, наукових роботах, матеріалах конференцій, коли коло спеціалістів поруч по темі було дуже обмеженим і нема було у кого спитати. І так далі. Швидкість доступу до цих знань і наявність їх в голові були головними факторами швидкості виконання роботи та можливості її виконати взагалі.

Тому вважалось, що найкращий учень той, хто буде більше знати. А через те, що невідомо було, які саме знання будуть потрібні, то вчили великі обсяги і по багатьом дисциплінам. Так з’явилось «для загального розвитку». І досі багато людей сповідують цю ідеологію. Чим більше різнопланових знань буде напхано в голову дитини – тим краще. Рано чи пізно щось знадобиться, а що не знадобиться – то вже сам процес пхання даних в голову дитини сприяє розвитку.

Не сприяє.

По-перше, людський мозок дуууууже лінивий. Це тому, що він споживає багато енергії – в 16 разів більше, ніж м’язова тканина в перерахунку на масу. Маючи вагу 1-2% від маси тіла, мозок споживає 25% всієї енергії організму. Тому він працює тільки тоді, коли це дійсно необхідно. Для формування довгострокової пам’яті потрібні анатомічні зміни в мозку і він не поспішає їх формувати, обмежуючись короткотривалою пам’яттю. Змусити наш мозок щось запам’ятати – титанічна праця. Саме тому студенти, інтуїтивно розуміючи, що майже вся ця хня їм в житті не знадобиться, готуються до іспитів в останні дні, оптимізуючи ресурси свого мозку.

По-друге, навчання українських дітей і підлітків ділиться на дві стадії. Перша – підлаштування під викладача і його тарганів для отримання позитивних поточних оцінок і друга – активізація мозку в переддень контрольних, іспитів тощо.

Що ми маємо на виході з навчального закладу? Адаптивних дітей і вітер в голові. Ну ок, якщо добре «вчився», то купа розрізнених знань, що важко застосувати в реальному житті.

Хіба не так?

Формування нових підходів до навчання повинно починатись з проведення жирної червоної лінії між поняттями «знати» та «розуміти» і кожного разу коли ви намагаєтесь оцінити якість освіти, питати себе – ця освіта про знання чи про розуміння?
Як побудувати систему освіту, що вчить саме розуміти? На яких підходах?

1. Проектне навчання

Проект повинен бути пов’язаний з наявним досвідом дитини й розв'язувати проблему, що їй близька. Це значно зменшує потребу в ресурсах мозку, бо ми опираємось на вже наявні зв’язки і просто треба сформувати додаткові. Простий приклад. Спробуйте запам’ятати і повторити букви Є - С - Н - А - Т - О - Є - О - П - П - О - О - Н. А так? ЄС - НАТО - ЄОПП - ООН. Спираючись на ваш попередній досвід вам треба просто вивчити нову назву Європейської організації публічного права.

Ще одне. Ми як звикли вчитись? Спочатку ми накопичуємо знання, а потім намагаємось їх використати для розв'язання наших проблем. Причому більшість знань ми вже забули. В проектному підході все навпаки, так як в житті. У вас є мета, викладач допомагає вибудувати дерево знань, що ведуть до цієї мети, показує загальну концепцію та джерело інформації, а дитина вже наповнює це своїми знаннями, розуміючи загальну концепцію. Ще раз. Розуміючи загальну концепцію. Бо ми так і тримаємо інформацію – у вигляді концепцій. А знання завжди можна нагуглити.

2. Р2Р навчання

Ми любимо вчити інших. Тут багато психологічних чинників. Коли дитина вчить іншу дитину, це – найкращий спосіб «перепакувати» знання і краще зрозуміти тему. Для дитини, яка навчається – отримання знань на «своєму» рівні без додаткового досвіду, що є у дорослих і що гальмує процес навчання. Плюс додаткова взаємодія між дітьми, побудова горизонтальних зв’язків, а не ієрархічної системи «учень-вчитель».

3. Soft-Skills

Хто не знає що це – гугліть )) Це ті навички, від яких залежить 50% нашого успіху і які не можна викладати як окремий предмет, а треба «вшивати» елементи цих навичок в інші предмети та організацію взаємодії між учнями та між учнями і викладачами.

Це тільки три підходи. Загалом, ми використовуємо близько дванадцяти. Сучасна освіта – достатньо креативна сфера, що вимагає від викладачів та організаторів цього процесу максимальної віддачі. Тут неможливий механічний підхід. Кожен учень по-своєму унікальний і потребує особливої уваги і допомоги розкрити свої сильні сторони. Знову ж таки, це неможливо, коли у викладача сидить 30 учнів в класі. Раніше така навчальна «фабрика» працювала, а зараз – вже ні. Українська освіта потребує змін вже вчора, бо маємо шанс виростити ще одне покоління сферичних у вакуумі філологів, правників, інженерів неіснуючих систем та менеджерів з туризму.

Пилип Духлій, співзасновник та керівник інжинірингової школи BroBots.